Правотво́рчість — це етап правотворення, який полягає у діяльності спеціально уповноважених суб'єктів зі встановлення, зміни чи скасування правових норм, що виражається у підготовці та прийнятті системи нормативно-правових актів.
Загальна характеристика
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення, зміну чи скасування нових норм права.
Загалом, радянська наукова думка засновувалась на характеристиці правотворчості, що була пов'язана виключно з діяльністю держави. Після розпаду СРСР українські вчені відмовилися від класових уявлень про правотворчість. Однак переважна більшість із них зберегла тезу щодо обмеженості суб'єктного складу правотворчості в контексті єдиного суб'єкта — держави.
Як зазначає український вчений С. С. Цись, виключна роль держави як суб'єкта правотворчості характерна для тоталітарних і авторитарних держав, переважно соціалістичного спрямування із домінуючою державною формою власності. Натомість для держав із демократичним режимом таке уявлення про правотворчість не відповідає дійсності, адже теорія демократії передбачає серед іншого забезпечення рівної участі громадян в управлінні державними та суспільними справами. Дане обґрунтування міститься в працях ідеологів неолібералізму Фрідріха фон Гайєка та Джона РоулзаРура М. Ідеї політичної справедливості Ф. Гайєка та Дж. Роулза / М. Рура // Соціогуманітарні проблеми людини. — 2005. — No 1. У демократичній державі створюються механізми для залучення інститутів громадянського суспільства до правотворчого процесу. Зокрема, робочі групи з розробки проєктів нормативно-правових актів включають не лише владних чиновників, а й представників неурядових громадських організацій, незалежних експертів, профспілок тощо.
Аналіз сучасної літератури свідчить про появу певних тенденцій, особливістю яких є відхід сучасних українських науковців від розуміння правотворчості як форми діяльності держави. Так, С. В. Плавич справедливо вказує на інститут референдуму, який ніяк не можна віднести до правотворчої діяльності державиПлавич С. В. До визначення поняття правотворчості // Часопис Київського університету права. — 2007. — No 1. — С. 49., С. Л. Лисенков визначає правотворчість як форму владної діяльності народу, органів держави, їхніх посадових осіб, органів місцевого самоврядування або інших суб'єктівЛисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: навч. посіб. / С. Л. Лисенков. — К. : Юрисконсульт, 2006. — С. 162.. Схоже розуміння відбито у працях О. І. Чаплюк, де національна правотворчість розглядається як діяльність спеціально уповноважених суб'єктівЧаплюк О. І. Теоретичні та практичні аспекти співвідношення національної та міжнародної правотворчості: дис. канд. юрид. наук : 12.00.01 / Чаплюк Оксана Іванівна ; Нац. акад. внутр. справ. — К., 2013. — C. 23..
У працях українських науковців правотворчість часто розглядається як один з етапів правоутворення (в літературі також зустрічається як «правотворення»). Так, О. Ф. Скакун обґрунтовує свою позицію тим, що правоутворенням є всі форми та засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі й правотворчістьСкакун О. Ф. Теорія держави і права: підруч. / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. — Х. : Консум, 2001. — С. 293..
Співвідношення із законотворчістю та нормотворчістю В англосаксонському праві фактично закріпилося їх ототожнення. У словнику англійської мови Коллінза визначають правотворчість як процес законотворчої діяльності або створення законів. Сама етимологія терміна lawmaking дозволяє двозначне тлумачення, позаяк law англійською мовою може означати як «право», так і «закон». Якщо ж розглядати правотворчість як окремий соціальний феномен, то в цьому контексті варто звернути увагу на аргументацію С. В. Плавича, відповідно до якої законотворчість не дорівнює правотворчості, оскільки її результат — закон, що є лише видом нормативно-правового акта. Також науковець наголошує на відмінності між правотворчістю і нормотворчістю, адже остання передбачає ухвалення не тільки нормативно-правових, а й усіх інших видів актів (наприклад, локальних)Плавич С. В. Теоретико-методологічні засади правотворчості: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Плавич Сергій Володимирович ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. — К., 2009. — C. 24–27..
Схожої позиції дотримується і С. С. Цись, який вважає, що недоцільно давати визначення правотворчості як діяльності з ухвалення законів і, як наслідок, зводити два різні поняття в єдине lawmaking. Це невиправдано звужує його зміст і є доктринальним — позитивістським підходом.
Етапи 1. Формування певних суспільних відносин у громадському житті, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання.
Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов'язки суб'єктів правовідносин.
2. Узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах (правозакріплення);
Процес правотворчості закінчується розробкою й прийняттям нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими і визначають санкції в разі порушення визнаних державою правил поведінки.
Завершення цього процесу не виключає подальшого поглиблення змісту права. З метою охоплення всіх особливостей різних сфер суспільного життя відбувається деталізація його основ, яке здійснюється шляхом створення конкретніших за змістом правил поведінки. Не змінюючи основ права, вони складаються за участю держави, а в багатьох випадках безпосередньо формулюються законодавцем. Таким чином, поглиблення сфери правового регулювання тих суспільних відносин, які потребують деталізації й конкретизації, відбувається шляхом правотворчості.
3. Втілення формалізованих правових норм у конкретні суспільні відносини, але вже упорядкованіші, стабільніші, захищеніші (правотворчість).
Під правотворчістю розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку й вимоги справедливості набувають правової форми, що знаходить свій вияв у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї тощо).
Ознаки правотворчості
Для правотворчості, як особливих форм діяльності компетентних державних органів, уповноважених громадських організацій або всього народу по встановленню, зміні чи скасуванню юридичних норм, створенню та розвитку системи права, характерні певні ознаки.
Правотворчість:
а) має організаційну спрямованість, кожний правотворчий орган санкціонує або видає нормативні акти згідно зі своєю компетенцією;
б) здебільшого відображається у формулюванні правових норм. Це становить її основну функцію, оскільки зміна, скасування норм права і кодифікація правового матеріалу є лише її допоміжними функціями;
в) чітко регламентується нормативними приписами, що зумовлено принципом законності, необхідністю суворого дотримання кожним правотворчим органом своєї компетенції, з метою запобігання можливим юридичним колізіям, суперечностям та дублюванню норм права в законодавстві.
Розвиток правозакріплення і правотворчості є важливою запорукою підвищення ролі законодавства, зміцнення режиму законності. Правозакріплення і правотворчість здійснюється кожною державою незалежно від її типу, форм організації влади, її завдань та функцій.
Функції правотворчості Функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин Функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства Функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує Функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного кодифікованого акта.
Принципи правотворчості
Серед принципів правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що становлять основу правового регулювання (принципи гуманізму, демократизму, законності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму й стабільності тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяльності компетентних правотворчих органів та держави.
Загальнолюдськими принципи правотворчості: принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій захисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх матеріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на законодавчому рівні принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі. Попри окремі організаційні недоліки, що властиві інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє максимально врахувати й виразити в законі побажання різних верств населення принцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне обговорення проєктів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення законопроєктів, сприяє найбільшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону принцип законності. Він відіграє велику роль як у додержанні процедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини.
Спеціальні принципи правотворчості:
принцип науковості та професіоналізму. Він передбачає залучення фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяльності, використання наукових досягнень, врахування альтернативних проєктів нормативних актів, які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту нормативно-правового акта й ефективність його реалізації після прийняття принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити випадкові, непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, ліквідувати поспіх, встановити послідовність прийняття окремих актів, створити необхідні умови для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з провідними науковими та навчальними установами